Тематичний напрям 1.

Тематичний напрям 1.

Теоретико-методологічні аспекти державного управління

Захаревич Ганна Олегівна
Аспірант кафедри фінансів КНЕУ ім. Вадима Гетьмана

 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСУВАННЯ УНІВЕРСИТЕТІВ В УКРАЇНІ

 

Держава є визначальним механізмом у формуванні джерел фінансування вищого навчального закладу, оскільки саме державний устрій визначає той економічний, політичний, фінансовий, соціальний стан, який має місце в тій чи іншій країні. Державна стратегія розвиває і конкретизує національні інтереси країни, в тому числі і в галузі вищої освіти. Її основна мета - забезпечення такого розвитку економіки, при якому створюються прийнятні умови для життя і розвитку освіченої  особистості, соціально економічної і військово-політичної стабільності суспільства.

Механізм державного регулювання фінансування університетів відбувається через систему, що формується з методів, важелів та інструментів впливу з відповідним забезпеченням. Так за формами впливу методи державного управління фінансування університетами, на нашу думку, можна класифікувати як прямі, непрямі та неформальні.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів управління. Можуть бути адміністративними (що базуються на використанні сили державної влади через заборону, дозвіл, примушування) або імперативними (як різновид адміністративного методу, тобто владний, наказовий.

Інструментами прямого втручання в діяльність університетів можуть бути державні контракти та державні замовлення, субсидії субвенції, дотації, ліцензування, а також встановлення фіксованих цін, стандартів, нормативів та обсягів прямих бюджетних витрат.

Зазначимо, що особливістю формування державної політики у сфері освітніх послуг в умовах євроінтеграції та інноваційного розвитку України є те, що в ході розвитку ринкових відносин і стабілізації економіки функції прямого впливу держави на сферу освіти будуть звужуватися. Отже, удосконалення державної політики в сфері фінансування закладів вищої освіти треба більше зосередити на непрямому та неформальному методах механізмів державного управління вищими навчальними закладами.

До другої важливої складової системи реалізації державної політики відносяться важелі механізмів державного управління освітньою діяльністю. На нашу думку останні тісно пов’язані з характером надання освітніх послуг і для всіх різновидів механізмів державного управління (як то правового, фінансового та ін.) не будуть відрізнятися.

Комплексний механізм державного управління сфери вищої освіти може складатися із таких видів механізмів як:

– правовий (регулює відносини між державою та суспільством через закони і постанови Верховної Ради України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, а також накази відповідних міністерств і відомств);

– організаційний (визначає об’єкти, суб’єкти державного управління, їх цілі, завдання, функції, методи управління та організаційні структури через методичні вказівки, інструкції, норми , нормативи й стандарти);

– фінансовий (забезпечує регулювання фінансової, інвестиційної та інноваційної діяльності шляхом складання стратегічних планів розвитку, поточного бюджетування та фінансування закладів вищої освіти);

– інформаційний (запроваджує інформаційне забезпечення в державному управлінні через складання звітності ВНЗ, статистичних збірників та застосування Інтернет-ресурсів).

Фінансування за рахунок видатків Державного бюджету України підготовки фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах державної форми власності здійснюється в обсягах, необхідних для  забезпечення на кожні десять тисяч населення навчання не менше як ста студентів у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації та ста вісімдесяти  студентів у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації. (Закон України «Про освіту», Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 34, ст.451.)

Важливою складовою державною політики у сфері вищої освіти  є контроль за наданням  якісної університетьсякої освіти. Маємо зазначити, що переважна більшість університетів, котрі входять до 100 найкращих у світі, налічують у середньому 40—80 тис. студентів і 3—5 тис. науково-педагогічних працівників. Тим часом в Україні на початок поточного навчального року функціонувало 350 ВНЗ  ІІІ—ІV рівнів акредитації , в яких навчається 2,2 млн. студентів, або в середньому 6,4 тис. на один заклад. З огляду на такі умови, кафедри в українських ВНЗ — нечисленні, і проблемою є не лише створення ефективного наукового колективу, а й проведення засідання. У зв’язку з цим проблема укрупнення українських ВНЗ, незалежно від відомчого підпорядкування, потребує першочергового розв’язання.

Згідно зі ст. 64 Закону України «Про вищу освіту» основними джерелами фінансування закладів вищої освіти державної форми власності є кошти загальнодержавного та місцевих бюджетів, кошти галузей економіки, державних підприємств і додаткові надходження.

Бюджетне (кошторисно-бюджетне фінансування) фінансування для державних вузів є обов'язковим, оскільки забезпечує функціонування цих установ, тобто реалізацію конституційних гарантій доступності освіти.

У загальному вигляді порядок бюджетного фінансування передбачає:

• наявність затвердженого бюджету та бюджетного розпису для кожного рівня бюджету;

• наявність для кожного ВНЗ кошторису витрат бюджетних коштів, складеної в розрізі кодів економічної класифікації видатків;

• цільовий характер коштів, тобто витрачання бюджетних коштів у відповідно до затвердженого кошторису.

 Додатковими джерелами фінансування є: кошти, одержані з інших джерел за надання освітніх послуг відповідно до основної діяльності; плата за додаткові освітні послуги; плата за наукові дослідження та інші роботи, виконані на замовлення; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, оренди приміщень, тощо.

Основними інструментами механізму державного управління є як суто технологічні: ціноутворення, ставки податків і пільги з оподаткування, проценти за кредит; так і програмні: директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм, норми і нормативи, і державні гарантії, державні закупівлі, ліцензії, квоти, ліміти тощо.

Головне завдання освітньої державної політики полягає в забезпеченні сучасної якості освіти на основі збереження його фундаментальності та відповідності актуальним і перспективним потребам особистості, суспільства і держави. Поряд з цим вже в найближчі роки буде реалізовано низку заходів, спрямованих на підвищення вимог до якості професійного освіти, зокрема:

- переатестація всіх освітніх програм в області економіки, права та менеджменту;

- переатестація і при необхідності повторне ліцензування вузів та їх філій, а також недержавних вузів, що видають дипломи державного зразка.

Отже, держава є головним регулятором фінансування університетів в Україні. Це зумовлено тим, що саме від держави залежить який економічни, політичний, фінансовий, соціальний шлях обере країна. Через  механізми фінансового управління університетами держава виконує головну місію- формування інтелектуального капіталу нації. Вона створює умови для функціонування сфери вищої освіти, вживає заходи щодо недопущення й усунення негативних проявів ринкових відносин в освітній сфері, вирішує проблеми вищої школи, які не можуть бути вирішені через ринкові механізми. Сьогодення вимагає удосконалення системи регулювання фінансуванням університетів. Тому доцільним є розробка та впровадження  такого наукового підходу, за якого університети зможуть розширити свою автономію в узгоджені з державною політикою.

 

 Сак Павло Альвіанович,
студент, ЛНУ ім.Івана Франка

УДК [336.143+336.15](477)

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БЮДЖЕТНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

 

Важной предпосылкой экономического роста является проведение эффективной и последовательной бюджетной политики, которая должна одновременно обеспечивать высокий уровень жизни населения, так и способствовать развитию экономики страны. Учитывая это, формирование оптимальной бюджетной политики в кризисных условиях функционирования экономики Украини чрезвычайно важной и актуальной проблемой.

 

An important prerequisite for economic growth is the implementation of effective and consistent fiscal policy, which should at the same time provide a high standard of living and contribute to the economy of the country. In this regard, the formation of optimal fiscal policy during crisis time in the economy of Ukraine is very important and urgent problem.

 Вступ. Зі становленням України незалежною країною однією з першочергових завдань постало вирішення проблеми формування ефективної державної бюджетної політики і особливо правильного вибору в її складі пріоритетів соціально-економічного розвитку. За часи незалежності України вироблено певні організаційно-правові засади і методичні підходи до формування державної бюджетної політики: щороку приймається закон про державний бюджет, який став основним фінансовим планом держави, прийнято Бюджетний кодекс України, котрий за своїм змістом є фактично бюджетною конституцією України і вирішив багато питань, пов’язаних зі становленням і поступовим покращенням бюджетної системи і бюджетного процесу, зроблено певні кроки на шляху бюджетної децентралізації.

Постановка проблеми. Важливою передумовою економічного зростання є проведення ефективної та послідовної бюджетної політики, яка повинна водночас забезпечувати високий рівень життя населення, так і сприяти розвитку економіки країни. З огляду на це, формування оптимальної бюджетної політики в кризових умовах функціонування економіки Ураїни є надзвичайно важливою та актуальною проблемою.

Аналіз останніх праць і публікацій. У покращенні бюджетного процесу і бюджетної системи України приймають участь всі гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Значним є науковий доробок українських вчених, які багато в чому сприяли вирішенню проблем розробки ефективної бюджетної політики. Це, насамперед, Бабич Л.М., Бескид Й.М., Буковинський С.А., Булгакова С.О., Василик О.Д., Гальчинський А.С., Геєць В.М., Єрмошенко М.М., Юрій С.І., Кириленко О.П., Кравченко В.І., Луніна І.О., Міщенко В.І., Науменкова С.В., Огонь Ц.Г., Опарін В.Н., Павлюк К.В., Пасічник Ю.В., Полозенко Д.В., Радіонова І.Ф., Сало І.В., Соколовська А.М., Жовтяк Є.Д. В їх роботах запропоновано вирішення багатьох проблем удосконалення бюджетного процесу і бюджетної системи в Україні.

Завдання роботи. Метою статті є зясування сутності бюджетної політики, аналіз напрямів вітчизняної бюджетної політики та запропонування шляхів її удосконалення.

Виклад основного матеріалу. Політика (від грец. politika) – це управління державою чи суспільна діяльність, спрямована на захист соціальних інтересів, завоювання та укріплення державної влади; завдання держави та засоби, шляхи їх досягнення [1, с.14].

Згідно з визначенням Н.П. Граціонової, “бюджетна політика – це сукупність рішень, що приймаються органами законодавчої (представницької) та виконавчої влади, пов’язаних з визначенням основних напрямків розвитку бюджетних відносин і виробленням конкретних шляхів їх використання в інтересах громадян, суспільства та держави” [4, с.132].

Т.М. Ковальова та С.В. Барулін вважають, що бюджетна політика, як організаційно-фінансова категорія, являє собою систему заходів і дій органів влади в сфері управління бюджетним процесом на основі розвитку бюджетних відносин у складі загальної економічної політики, спрямованої на реалізацію всіх функцій бюджету з метою досягнення певного на даному етапі економічного і соціального ефекту.

Отже, бюджетна політика – це система науково-обґрунтованих і законодавчо визначених засад (функцій, принципів, методів, інструментів) та заходів щодо удосконалення розвитку та взаємовідносин між різними ланками зведеного бюджету, що розробляється з метою оптимального збалансування бюджетних параметрів з урахуванням бюджетних пріоритетів, розвитку бюджетної сфери та необхідності забезпечення ефективного виконання державою головних її функцій.

Зміст бюджетної політики полягає у визначенні курсу, завдань і напрямів діяльності держави у сфері формування і використання коштів державного бюджету. Відповідно до змісту вітчизняною фінансовою наукою сформульовані найважливіші завдання бюджетної політики:

-  розроблення науково обґрунтованої концепції розвитку бюджету як важливого інструменту регулювання соціально-економічних процесів. Ця концепція формується на основі вивчення потреб сучасного стану суспільного розвитку, всебічного аналізу стану розвитку економіки і соціальної сфери глобальних тенденцій соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави;

-  визначення основних напрямів мобілізації й використання бюджетних ресурсів на перспективу і поточний період; при цьому виходять із шляхів досягнення поставлених цілей, передбачених економічною політикою, враховуючи зовнішні і внутрішні чинники, можливості зростання бюджетних ресурсів;

-  виконання практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Завдання бюджетної політики як сукупності заходів держави щодо організації та використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку полягають у реалізації основної мети – забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до соціальних стандартів. Ця мета досягається шляхом оптимізації розподілу валового внутрішнього продукту між галузями економіки, територіями, соціальними групами.

Завдання бюджетної політики як сукупності заходів держави щодо організації та використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку полягають у реалізації основної мети – забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до соціальних стандартів. Ця мета досягається шляхом оптимізації розподілу валового внутрішнього продукту між галузями економіки, територіями, соціальними групами.

Бюджетна політика є складовою економічної та фінансової політики держави. Основа бюджетної політики – формування напрямів використання бюджету відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства. У процесі такого формування держава визначає конкретні форми, методи і види організації бюджетних відносин. Практична реалізація бюджетної політики полягає у сукупності заходів довгострокового (стратегічного) та короткострокового (тактичного) характеру, які реалізує держава через бюджетну систему. Бюджетну політику треба розглядати з позиції як соціально-політичного, так і макроекономічного ефекту. Саме такий підхід визначає й дає змогу побачити основні суперечності бюджетної політики, а отже, дати об’єктивну оцінку механізму функціонування бюджетної системи у країні. Для оцінки бюджетної політики в Україні проаналізуємо структуру та динаміку видатків зведеного бюджету України у 2010-2012 рр. (табл. 1).

Бюджетну політику в Україні можна вважати соціально спрямованою, адже частка видатків на соціальний захист, покриття дефіциту Пенсійного фонду України, освіту та охорону здоров’я сягає майже 60% та має тенденцію до зростання. Можна відзначити позитивну динаміку скорочення видатків на покриття дефіциту Пенсійного фонду України від 7,0% у 2010 р. до 3,1% у 2012 р. 

Соціально-політичний ефект бюджетної політики проявляється у пріоритетності реалізації економічних інтересів окремих соціальних груп населення, а також тих політичних партій, які узагальнюють інтереси цих груп та перебувають при владі або йдуть до неї. Сутність цього явища в сучасних суспільно-політичних системах полягає в тому, що уряд країни повинен через бюджет підтримувати прихильність тієї частини електорату, завдяки якій він прийшов до влади, та намагатися подовжити термін каденції. Перебуваючи при владі, будь-який уряд є заручником такої ситуації, а тому бюджетна політика до певної міри завжди суперечитиме об’єктивним умовам макроекономічної ситуації у країні.

Бюджетна політика тісно пов’язана з економікою. Так, політика може впливати на економіку як позитивно, так і негативно. У зв’язку з цим держава, формуючи бюджетну політику, зобов’язана дотримуватись таких основних умов: ураховувати вимоги всіх об’єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства; вивчати і враховувати попередній досвіду господарського, фінансового і бюджетного розвитку; вивчати і враховувати досвід інших країн; враховувати конкретний етапу розвитку суспільства, особливості внутрішньої та міжнародної обстановки; дотримуватися комплексного підходу до розроблення і реалізації заходів бюджетної політики, політики у галузі фінансів, ціноутворення, кредиту, заробітної плати тощо.

Таблиця 1

Структура та динаміка видатків зведеного бюджету України у 2010-2012рр.*

Видатки	2010		2011		2012
	млн грн	%	млн грн	%	млн грн	%
Загальнодержавні функції, в тому числі обслуговуання державного боргу	44902,5	11,9	49874,7	12,0	54550,6	11,1
Оборона	11347,1	3,0	13242,2	3,2	14486,6	2,9
Громадський порядок, безпека та судова влада	28825,6	7,6	32637,7	7,8	36679,9	7,4
Економічна діяльність	43832,3	11,6	57124,1	13,7	62379,6	12,7
Охорона навколишнього природного середовища	2872,4	0,7	3890,7	0,9	5298,0	1,1
Житлово-комунальне господарство	5431,3	1,4	8679,3	2,1	20059,6	8,1
Охорона здоров'я	44745,4	11,8	48961,6	11,7	58446,0	11,9
Духовний та фізичний розвиток	11525,4	3,1	10754,9	2,6	13640,5	2,8
Освіта	79826,0	21,1	86253,6	20,7	101547,5	20,6
Соціальний захист та соціальне забезпечення (без урахування видатків на покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду України для виплати пенсій), у т. ч.:	77939,2	20,6	87679,7	21,0	109982,7	22,3
соціальний захист пенсіонерів (без урахування видатків на покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду України для виплати пенсій)	40569,0	10,7	43898,3	10,5	52955,6	10,8
Видатки на покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду України для виплати пенсій	26595,7	7,0	17755,1	4,2	15323,9	3,1
Усього видатків	377842,8	100	416853,6	100	492394,9	100

*Складено за даними Міністерства фінансів України [8]

Видатки на економічну діяльність залишаються незначними, їхня частка не перевищує 14%, що свідчить про недостатню інвестиційну та інноваційну діяльність держави. Бюджетну політику держави можна вважати політикою розвитку, коли держава створює сприятливі умови для ведення бізнесу та інноваційної діяльності суб’єктів господарювання та виступає головним інвестором в національну економіку.

Так, в 2012 році капітальні видатки державного бюджету становили 29,5 млрд. гривень [8], зокрема, здійснені видатки на підтримку і розвиток:

-  сільського господарства у сумі 6,5 млрд. грн.,

-  вугільної галузі та інших галузей з видобутку твердого палива у сумі 12,8 млрд. грн.,

-  дорожнього господарства у сумі 12,6 млрд. грн.,

-  на підтримку НАК «Нафтогаз України» у сумі 19,8 млрд. грн

Крім прямого фінансування держава надає підтримку суб’єктам господарювання шляхом надання податкових пільг. Так, за даними Державної податкової служби України, за 9 місяців 2012 року суми втрат бюджету внаслідок пільгового оподаткування дорівнювали 34,6 млрд. гривень. За інформацією Державної митної служби України, щодо сум умовно нарахованих податків і зборів за 2012 рік суб’єктами господарювання отримано пільг на суму 42,9 млрд. гривень, у тому числі за операціями з ввезення природного газу (22,7 млрд. грн.), ввезення лікарських засобів (3,3 млрд. грн.), ввезення повітряних суден за договорами оперативного лізингу (1,9 млрд. гривень) [8]. Однак, на нашу думку, таких заходів недостатньо і вони дуже часто є непослідовними.

На практиці бюджетна політика потребує правового оформлення. Держава визначає методи та обсяги формування величини бюджету, відображає їх у законодавчих і нормативних актах. Фінансовий апарат держави, органи місцевого самоврядування на основі чинного законодавства розробляють і видають нормативні документи, які дають можливість встановити єдині у державі правила формування і використання коштів бюджетного фонду держави. Від якості та повноти правового регулювання залежить успішність проведення бюджетної політики.

Досягнення головної мети бюджетної політики передбачає збільшення реальних доходів громадян, поліпшення якості товарів і послуг, що надаються населенню, створення належних умов для здобуття освіти, охорони здоров’я, підвищення культури, захисту конституційних прав, охорони навколишнього природного середовища та ін. Для розв’язання таких завдань потрібно забезпечити поступальний розвиток підприємницької діяльності, прискорення економічного зростання, досягнення повної зайнятості, стримування інфляції, активізацію інвестиційної діяльності тощо.

Зрозуміло, що бюджетна політика, яка проводиться державою в теперішніх не спроможна розв’язати всі перелічені проблеми. Тому основними напрямами бюджетної політики держави на сучасному етапі є [2]:

· створення соціально - орієнтованої ринкової економіки;

· стабілізація економічного середовища як передумови розвитку бізнесу;

· досягнення довготривалого економічного зростання;

· підвищення життєвого рівня населення.

Нині в Україні одним із надзвичайно важливих завдань у галузі бюджетної політики є недопущення подальшого зниження рівня життя найменш забезпечених і найуразливіших верств населення. Держава має гарантувати, що життєвий рівень населення не впаде нижче від прожиткового мінімуму. В умовах дефіциту коштів для забезпечення потреб у соціальній сфері необхідне жорстке нормування розподілу наявних у державі фінансових ресурсів, що має ґрунтуватися на об’єктивній системі показників державних соціальних стандартів і соціальних норм, розрахованих з огляду на мінімальні потреби та можливості суспільства на конкретному етапі розвитку.

Важливим завданням бюджетної політики у сфері розвитку економіки є створення умов для активізації інвестиційної активності. Це стосується, насамперед, збільшення обсягу інвестиційної діяльності держави, а також недержавних вітчизняних та зарубіжних інвесторів. Ще одне завдання, яке потребує вирішення, ― запровадження в Україні середньострокового бюджетного планування, що дасть змогу складати реальніші плани інвестиційної діяльності держави з розподілом за ними відповідних ресурсів для повного забезпечення їх реалізації. Розробка та прийняття таких планів є переходом до вищого ступеня бюджетного планування, тому вона потребує детального обґрунтування та узгодження середньострокових планів із поточними [1, с.87].

Від виваженого вибору напрямів розвитку бюджетної політики значною мірою залежить загальний соціально-економічний розвиток держави.

Політика діяльності держави на міжнародних фінансових ринках повинна формуватися з урахуванням пріоритетності необхідності погашення зовнішнього державного боргу, а не залучення нових запозичень. Усі види довгострокових позик органів державної влади, включаючи запозичення на ринку державних цінних паперів і єврооблігацій, повинні направлятися на збільшення інвестицій, тим самим має бути створена основа для повного і своєчасного обслуговування державного зовнішнього боргу. В свою чергу доцільно щоб розмір внутрішніх запозичень визначався виходячи з оптимального варіанту запозичень на зовнішньому ринку і з урахуванням необхідності зменшення навантаження на внутрішній фінансовий ринок з метою спрямовування вільних коштів суб'єктів господарювання в реальний сектор і створення умов для активізації інвестиційного процесу.

Перехід на якісно новий рівень управління видатками державного бюджету передбачає підвищення ефективності витрат бюджетних коштів, оптимізацію бюджетних дотацій та субвенцій, підвищення соціальної спрямованості видатків. Тому бюджетна політика в області видатків повинна здійснюватися з урахуванням подальшої оптимізації бюджетних асигнувань. Обов'язковою є реалізація принципу пріоритетності напрямків соціально-економічного розвитку, тому державні ресурси повинні спрямовуватися у пріоритетні галузі, від яких залежить соціальна захищеність населення, національна безпека, реалізація структурних перетворень. Важливо при цьому, щоб державні інвестиції спрямовувалися на підтримку перспективних напрямків, здатних забезпечити переорієнтацію вітчизняної промисловості із сировинної на високотехнологічну. За цих умов витрати бюджету в цілому сприятимуть реалізації структурних перетворень щодо [5, с.26]:

· реформування соціальної сфери, яка включає проведення пенсійної реформи, модернізацію освіти, а також перетворення в системі охорони здоров'я та у сфері культури;

· реформування армії і правоохоронних органів;

· модернізації економіки шляхом створення сприятливого інвестиційного і підприємницького клімату, проведення стимулюючої економічне зростання макроекономічної політики, а також здійснення структурної перебудови економіки;

· формування цивілізованого ринку нерухомості;

· здійснення реформи природних монополій.

Проведення скоординованої економічної і фінансової політики Уряду і місцевих органів влади, а також посилення централізації в прийнятті рішень з державних фінансів дозволить підвищити керованість і ефективність фінансових потоків, що перерозподілятимуться через зведений бюджет. З огляду на це міжбюджетні відносини будуватимуться в напрямку забезпечення єдиної, спрямованої на підвищення збалансованості бюджетів з урахуванням змін щодо адміністративно-територіального устрою державної бюджетної політики через:

· безумовне дотримання положень законодавства, виконання угод, що укладаються між державою і суб'єктами місцевого самоврядування;

· недопущення нарощування бюджетної кредиторської заборгованості;

· посилення бюджетного адміністрування власних доходів бюджетних установ;

· якісне удосконалення казначейської системи виконання бюджетів, передусім місцевого самоврядування.

Посилення ролі бюджетного планування повинне відбуватись шляхом розробки середньострокових бюджетних планів, узгоджених з завданнями державних цільових програм та стратегічних річних планів діяльності органів виконавчої влади за окремими напрямками. Усі бюджетні програми повинні виконуватись в рамках бюджетних призначень головних розпорядників бюджетних коштів.

Посилення ролі державного фінансового контролю за повнотою надходження і цільовим характером витрат бюджетних коштів передбачає введення порядку обов'язкової публікації звітів про виконання бюджетів усіх рівнів і забезпечення відкритості процедур розміщення державних замовлень. Для реалізації поставленої задачі продовжиться розвиток органів Державного казначейства і фінансової інспекції України. Водночас має бути запроваджений жорсткий контроль державних фінансів, який відповідав би принципам і нормам фінансового контролю в країнах ЄС [6].

Для посилення державного регулювання бюджетної політики слід створити окремий закон який би регламентував засади формування єдиної бюджетної політики держави.

Застосування таких засобів здійснюється відповідно до етапів формування бюджетної політики, що регламентуються Бюджетним кодексом. Технологія ж бюджетної політики повинна знайти своє відображення в окремому законодавчому документі на зразок закону і мати свої витоки в концепції економічного і соціального розвитку держави. Поки що такого комплексного документу, в якому б визначалась економічна стратегія України з урахуванням основних перспективних напрямків розвитку фінансових відносин в системі зведеного бюджету, як основної ланки державних фінансів, не розроблено [7, с.356].

На сьогодні основним завданням уряду є стимулювання інвестиційної активності підприємців і населення, створення сприятливих умов для зародження нового бізнесу й активізації грошових доходів через фінансово-кредитний ринок. У цей період особливо важливо об'єднати цілі бюджетної, фіскальної і грошово-кредитної політики з ідеологією і пріоритетами соціально-економічної політики держави. Дієвість цього підходу, а відповідно й ефективність бюджетної політики, залежатиме від виконання таких умов:

-  централізація й відповідальність влади, що дає змогу виключити політичний популізм як чинник прийняття й реалізації, можливо, непопулярних, але необхідних заходів щодо економії всіх бюджетних витрат, їх реструктуризації з позицій досягнення макроекономічного ефекту;

-  законодавче закріплення програми виходу із кризи та отримання урядом від суспільства, політичних партій, опозиції лага довіри на період подолання кризових явищ;

-  прийняття до реалізації науково обґрунтованої, з реальними довгостроковими загальнодержавними проектами, стратегії соціально-економічного розвитку країни та бюджетної стратегії;

-  оптимізація структури доходів і видатків державного бюджету, обсягів дефіциту державного бюджету й державного кредиту з позицій реалізації наслідків економічної кризи та водночас цільових проектів і пріоритетів бюджетної стратегії;

-  розроблення механізму системи дієвого фінансового контролю та персональної відповідальності за цільовий характер і ефективність використання бюджетних коштів.

Висновки. Ефективність соціально-економічної, бюджетної політики в Україні в умовах загострення політичних суперечностей в першу чергу залежить від політичної волі керівництва країни, усвідомлення пріоритетності загальнодержавних, загальнонаціональних інтересів і створення ефективного механізму їх реалізації через існуючі інститути фінансової системи, наявності відповідного правового поля й відповідальності кожного урядовця насамперед перед громадянами України. На сьогодні нам необхідно передусім подолати період політичного хаосу й безвідповідальності, зберегти та зміцнити державність. Саме такий підхід повинен бути визначальним у процесі подолання суперечностей у реалізації бюджетної політики держави.

Список використаних джерел:

1.                       Бойко З., Юрій С. Основні напрями бюджетної політики та перспективи її розвитку // Економіка України. - 2008. - №39 (2854).

2.                      Бюджетний Кодекс України вiд 08.07.2010 № 2456-VI. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=2456-17

3.                      Величко О.В. Бюджетна політика та особливості її формування в умовах нестабільності соціально-економічного розвитку. // Економічний вісник Донбасу. - 2010 - №1 (19) с.83-87.

4.                      Грационова Н.П. Совершенствование механизмов формирования эффективной бюджетной политики региона // Проблемы совершенствования бюджетной политики регионов и муниципалитетов России и стран Северной Европы: Материалы Пятой ежегод. междунар. науч-практ. конф. - Петрозаводск, 2005. - Кн.1. - 246 с.

5.                      Дем’янишин В.Г. Теоретична коцептуалізація бюджету держави // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 9. - С.3-11.

6.                      Дем’янюк А.В. Фіскальний федералізм та проблеми збалансованості бюджетів / А.В. Дем’янюк // Фінанси України. - 2005. - № 10. - С.23-28.

7.                      Жибер Т. Бюджетна політика України // Фінанси України. - 2009. - №8.

8.                      Інформація Міністерства фінансів України щодо виконання Державного бюджету України Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua/control/publish/article/ main?art_id=368091&cat_id=368090

 

Cидорчук Тетяна Вікторівна,
Аспірант Інституту законодавства Верховної Раді України

 МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ ПРО ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ НАУКИ

Теоретичні розробки науковців в сфері знань про державне управління необхідно розвивати і вивчати з урахуванням не тільки національних, але й глобалізаційних процесів. Більш досконале вивчення і систематизація значення методології, що склалося в сучасній науці, дозволяє доповнити прогалини у вітчизняних розробках і створити теоретико – методологічну базу для системних досліджень феномена державного управління. Це дасть можливість адекватної оцінки стану речей щодо значення методології державного управління в контексті світових та європейських тенденцій.

Метою даної статті є огляд теоретико-методологічних здобутків науки про державне управління. Значна увага приділяється визначенню понять  методології, їх дослідженню не тільки як фундаментальних, але і як специфічних тлумачень, властивих науковому знанню з державного управління.

У літературних джерелах можна знайти різні визначення методології  науки державного управління. Науковий внесок зроблено зарубіжними вченими Г.Атаманчуком, В.Афанасьєвим, С.Глазьєвим, Б.Гурне, Б.Лазарєвим, Г.Райтом, а також українськими вченими В.Авер’яновим, В.Бакуменком, А.Бєловим, І.Бінько, Б.Гаєвським, С.Дубенко, В.Князєвим, Б.Кравченком, В.Луговим, П.Надолішнім, І.Надольним, Н.Нижник, А.Оболенським, В.Цвєтковим, С.Чукут, В.Шаповалом, Л.Шкляром та ін.

Досягнення сучасної методології дають не тільки адекватне уявлення про об’єкт і предмет державного управління, але й збагачують її як самостійну наукову дисципліну. Вони по-новому презентують управлінську теорію, історію управлінської думки, науку про державну службу, участь в ній політичних партій, громадських організацій та суспільно-політичних рухів, інститутів демократії і місцевого самоврядування. Наука покликана розкривати основні елементи владно-управлінської системи у їх взаємодії в управлінському процесі та в контексті суспільно-політичних трансформацій.

  Та розуміння значення самої суті методології в сучасній науці повинно бути широко розглянутим, так як з певним періодом часу вона постійно видозмінюється завдяки розвитку науки.

Методологічні проблеми науки про державне управління у сучасний період не можуть вирішуватися шляхом простого перенесення дослідницьких засобів з філософії метатеорій та інших наук. Як це не дивно, але досить категорично така установка зафіксована й у методологічній літературі авторами, які, здавалося б, зацікавлені в експансії відповідних розробок. «Як показує історія науки, – пишуть І.В. Блауберг і Е.Г. Юдін, – пізнання звичайно залишається дивовижно індиферентним до нав’язуваної йому ззовні методологічної допомоги, особливо  тоді, коли ця остання пропонується у вигляді деталізованого, скрупульозно розробленого регламенту. Тому й новий концептуальний каркас може виникнути і справді виникає не як результат методологічної реформи, яку хтось проводить згори, а як продукт внутрішніх процесів, що відбуваються у самій науці. Що ж стосується методологічних досліджень у спеціальному сенсі цього слова, то вони позитивно можуть виступати каталізаторами цих процесів, інтенсифікуючи самосвідомість науки, але в жодному разі не підміняючи її» [1, c. 123 ]. Оскільки сучасна наука характеризується високою інтегрованістю, а міжнаукові трансляції методології та  методів дослідження є одним з механізмів її розвитку, то залучення дослідницьких засобів інших наук – необхідна умова прогресу будь-якої науки, в тому числі і науки про державне управління. За цього актуалізація тих чи інших дослідницьких засобів інших наук визначається, передусім, філософськими ідеями, соціальними і культурними цінностями, цілями і завданнями конкретних досліджень і розробок, актуалізованих у межах науки про державне управління. З врахуванням цих установок можна окреслити певні аспекти значення методології  у державному управлінні, спробувати позначити контури механізму освоєння методології науки державного управління дослідницьких засобів інших наук. [2,c. 9]

  Прийнято вважати, що значення методології, незмінно актуальні вже завдяки самій сутності науки, набувають гостроти і значущості в періоди докорінних перетворень суспільства. Ця теза інтерпретувалась і в науці про державне управління. І залежно від дослідницьких контекстів наука може розумітись як соціальний інститут, форма духовного виробництва, спосіб пізнання, система знань тощо. Ще менше визначеності у стосунках  методології. Спільним для переважної більшості визначень науки і методології, є мабуть, лише вказівка на те, що сутність науки зводиться до виробництва і організації знань про природу та суспільство, а методології - до вироблення принципів побудови, форм і методів науково-пізнавальної діяльності. Таке визначення є досить поширеним, проте для визначення самої суті методології воно потребує уточнень, оскільки може отримувати інтерпретації за змістом, що відрізняються один від одного та впливають на розуміння особливостей наукового пізнання і відношення до нього методології [3, c. 345].

Тут доцільно зауважити: якщо сучасна пізнавальна установка передбачає ставлення до науки як до безперервного процесу пізнання, то й метод пізнання як система повинен розглядатися як відкрита система. У цьому сенсі розвиток методу науки (а отже, розвиток науки) може сприйматися як процес постійного розширення та ускладнення цієї системи [4, c. 65].

Як ми бачимо, ця багатогранність методології науки державного управління постійно тримає в інтризі науковців та ласих до науки людей. Так як очевидно, що  в методологію науки про державне управління має бути покладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об'єктивності, історизму, конкретності істини, повинні використовуватися наукові досягнення зі сфери філософії, політології, економіки, теорії держави і права, менеджменту, юридичної деонтології, етики, загальної та соціальної психології, психології управління тощо. Даний сукупний арсенал наук неможливо досконало дослідити, тому що, він постійно видозмінюється, не кажучи вже про дослідження кожної науки окремо.

  На нашу думку  місце і роль методології державного управління  визначається тим, що вона:

а) у своєму існуванні спирається на філософію методології науки та загальну методологію науки,

б) впливає на науку про державне управління і важливі процеси, явища, зв’язки;

в) діє системно, оскільки з’єднує функціонування двох складних

структур — науку про державне управління і глобалізаційні процеси.

На даному етапі державотворення постійності немає, весь час відбуваються зміни як і в політиці, так і в економіці, що в свою чергу опосередковано має вплив і на розвиток державного управління. Державне управління не може цілком і повністю відійти від тогочасних методів управління. Українська свідомість до кардинальних змін просто не готова. Відтак методологія державного управління знаходиться в «висячому» стані. З одного боку, держава тримає орієнтир на європейську модель управління, але з другого боку вона не готова до таких змін. Державне управління не може цілком і повністю відійти від тогочасних методів управління. Українська свідомість до кардинальних змін просто не готова. Методологія державного управління не встигає в ногу з часом і ще не скоро наздожене Європу. Та в цьому один суцільний позитив. Державі потрібно формувати методологію державного управління під себе, а не намагатись гнатися за далекими перспективами.

  Список використаних джерел:

1.                      Блауберг И.В. Становление и сущность системного подхода / И.В. Блауберг, Э.Г. Юдин. – М.: Наука, 1973. – 383 с.

2.                      Бакуменко В., Князєв В., Сурмін Ю. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку // Вісн. УАДУ. - 2003. - № 2. - С. 11-27.

3.                      Гусарєв С.Д..Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності) Навчальний посібник / К.: Знання, 2005.- 655 с.

4.                      Ильин В. В. Теория познания: Введение. Общие проблемы / В. В. Ильин. – Изд. 2-е, испр. – М. : Книжный дом "ЛИБРОКОМ", 2010. – 168 с.

 

 Мельтюхова Надія Миколаївна професор кафедри

державного управління ХарРІ НАДУ, к.е.н., доц., м. Харків.

Стаскевич Юрій Михайлович аспірант кафедри

державного управління ХарРІ НАДУ, м. Харків.  

УДК 35.075:352.07

ФОРМИ І МЕТОДИ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

THE FORMS AND METHODS OF BODIES INTERACTION BETWEEN PUBLIC ADMINISTRATION AND LOCAL GOVERNMENTS

У статті досліджуються форми і методи взаємовідносин органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, вироблення практичних рекомендацій у процесі здійснення управління на місцях.
Ключові слова: органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, форми, методи, взаємодія, предмети взаємовідносин, зміст взаємовідносин. 

В статье исследуются формы и методы взаимоотношений органов местного самоуправления и местных государственных администраций, выработка практических рекомендаций в процессе осуществления управления на местах.

Ключевые слова: органы местного самоуправления, местные государственные администрации, формы, методы, взаимодействие, предметы взаимоотношений, содержание взаимоотношений.

This article investigates the forms and methods relationships of local government and local government administration, developing practical recommendations in the process of local governance.

Key words: bodies of local governance, local government administration, forms, methods, interaction, items relationships, content relationships.  

Постановка проблеми: Зміни в політичній та економічній ситуації в Україні, що відбуваються протягом останніх років, ставлять перед державою безліч складних правових, політичних, економічних і соціальних завдань, що вимагають невідкладного вирішення. Основною метою для України є формування правової демократичної держави і громадянського суспільства. Для досягнення цієї мети велике значення має перегляд вироблених стереотипів управлінського мислення та перехід до нових форм і методів взаємовідносин органів державного управління та місцевого самоврядування  для забезпечення ефективної роботи в вирішенні проблем регіонального розвитку.

 

Аналіз останніх досліджень і публікацій: Сучасна наука приділяє достатньо уваги  формам і методам взаємодії органів державного управління та місцевого самоврядування,  аналізу сучасного становища та розробці підходів до підвищення результативності співпраці. Ці питання розглядаються в роботах таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як С. Авакьян, Г. Атаманчук, В. Борденюк, Ф. Веніславський, А. Колодій, В. Корж, В. Мамонова, М. Марченко, В. Малиновський, А. Мельник, Н. Нижник та ін. Значна кількість наукових робіт, присвячених проблемам взаємовідносин органів місцевої влади, свідчить про актуальність цієї теми і, водночас, про фрагментарність існуючих досліджень, однак, з огляду на різноманітність аспектів цього напрямку дослідження залишаються невирішеними значна частина питань, від яких великою мірою залежить подальший процес підвищення демократичності й дієвості суб’єктів влади на регіональному рівні.

 

Метою даної статті є дослідження форм і методів взаємодії органів державного управління та органів місцевого самоврядуванн в реалізації владних повноважень, обґрунтування пропозицій щодо удосконалення їх взаємовідносин у процесі здійснення управління на місцях.

 

Виклад основного матеріалу: Відповідно до Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [11].

Конституція України закріпила організацію системи управління на регіональному рівні, але на практиці ефективне управління в усіх сферах життя суспільства неможливе без чітко налагодженого механізму взаємодії органів державного управління та місцевого самоврядування. В основі більшості неефективних управлінських рішень, спрямованих на досягнення економічних чи соціальних результатів, лежить недосконалість форм і методів взаємовідносин органів влади на місцевому рівні.

У процесі діяльності владні органи застосову­ють певні прийоми, способи досягнення поставлених цілей, за допомо­гою яких відбувається впорядкування, забезпечення ефективності владної діяльності, організація управлінського процесу. Зміст взаємовідносин органів влади розкриває їх компетенцію, цілі, завдання, правові принципи та характер взаємодії.

Форма взаємин – це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву змісту самих взаємин [4, с. 154]. Відповідно до цілей взаємодія може бути разовою, періодичною, постійною. Існуючі форми взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування можна умовно поділити на статичні та динамічні. Так, до статичних форм можна віднести делеговані повноваження, здійснення яких носить постійний, так би мовити, статичний характер. Конституція України (п. 6 і 7 ст. 119) покладає на місцеві органи виконавчої влади обов’язок організації взаємодії з органами місцевого самоврядування та реалізацію делегованих відповідними радами владних повноважень. У частині виконання делегованих місцевим радами повноважень місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідно обласним та районним радам (ч. 6 ст. 118) [11]. Ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» – «Делегування повноважень районних і обласних рад відповідним місцевим державним адміністраціям» – передбачає перелік повноважень, які районні, обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям [8]. Динамічні форми взаємодії між органами виконавчої влади  та органами місцевого самоврядування включають [12]: взаємний обмін інформацією; підготовка спільних висновків практичної діяльності; спільні заходи по інформуванню громадськості про діяльність місцевих органів влади; спільні заходи, спрямовані на підвищення професійної кваліфікації працівників; спільне проведення перевірок виконання законодавства.

На думку В.П. Коржа, дієвими при вирішення проблем  регіону є наступні форми взаємодії місцевих органів влади: узгоджена діяльність; ділове співробітництво; діловий контакт [12].

Узгоджена діяльність органів місцевого самоврядування з органами виконавчої влади включає заходи спрямовані на додержання законності, прав і свобод людини і громадянина на території громади, реалізацію повноважень місцевого самоврядування. Ділове співробітництво органів місцевого самоврядування з органами державної влади здійснюється з метою об’єднання зусиль у вирішенні завдань, спільних інтересів територіальної громади, поєднанні місцевих і державних інтересів, захисті конституційних прав і інтересів людини і громадянина. Діловий контакт органів місцевого самоврядування з органами виконавчої влади – це форма взаємодії із державними органами при висвітленні актуальних питань щодо реалізації територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування, захисту інтересів громади [там же].

Досліджуючи форми взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування Марченко М.Н. виділяє два аспекти: правовий та організаційний. Правова форма – це діяльність, пов'язана зі створенням юридичних актів. Організаційна форма – це фактична діяльність, пов'язана зі встановленням зв'язків між різними суб'єктами [16, с. 128]. Організаційна форма діяльності органу влади уособлює порядок, в якому він реалізує свої функції, або, іншими словами, своє призначення. Організаційних форм діяльності в органу влади може бути одна або декілька, але головним при цьому є те, що кожна з них обумовлена природою органу, слугує одним і тим же цілям, відображає один і той же характер його заходів [1, с. 16].

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» передбачає, що для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати загальні органи й організації (ч. 4 ст. 35) [9].

Організаційні форми, за виразом Г.В.Атаман­чука, можна охарактеризувати як «способи вільного колек­тивного пошуку оптимального варіанта вирішення якоїсь управлінської проблеми» [2].

У науковій літературі існують різні погляди щодо видів і власти­востей методів взаємодії органів влади. Зокрема, за функціональ­ним змістом розрізняють адміністративні (розпорядчі, регламентаційні, нормативні), економічні (планування, державне регулювання, ціно­утворення, економічне стимулювання та ін.), правові (правове регулю­вання, переконання і примус, субординація і координація), соціально-психологічні (соціальні, морально-етичні, психологічні) методи. За ха­рактером управлінського впливу їх поділяють на методи правового регулювання й публічного адміністрування [13]. За формами діяльності одні вчені вирізняють методи правотворчої, оперативно-виконавчої, право­охоронної діяльності, методи роботи з інформацією, методи підготовки і проведення організаційних заходів, добору й розвитку управлінських кадрів, методи виконання [2]. Інші державознавці вважають, що методи діяльності державних органів, територіальних громад, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб можна підрозділити на правові, організаційні та організаційно-правові [10].

Методи управлінської діяльності — це способи і прийоми аналізу та оцінювання управлінських ситуацій, використання правових і організаційних форм, впливу на свідомість і поведінку людей у керованих суспільних процесах, відносинах і зв'язках [5].

Методи діяльності та взаємодії органів публічної влади можна класифікувати на правові, організаційні, соціально-психологічні, тощо.

Враховуючи складність і багатовимірність проблеми, розмаїття ду­мок щодо класифікації методів діяльності  та взаємодії органів публічної влади, доцільно підійти до цього питання, керуючись їх призначенням. Адже методи – це способи і прийоми, що дають змогу упорядкувати і ефек­тивно організувати реалізацію функцій і повноважень органів публічної влади.

Таким чином, слід виокремити організаційні методи, що мають універсальний характер, — планування, інформаційного забезпечення, вироблення рішень, організації виконання, контролю за виконанням, коор­динації діяльності, роботи з кадрами.

Правові методи пов'язані з використанням певних організаційно-впорядковуючих властивостей права як одного з найважливіших со­ціальних регуляторів. Серед них можна виокремити методи загального й індивідуального регулювання, встановлення нормативів, дозвільно-реєстраційний метод, а також методи уповноважування, зобов'язування та заборони. Соціально-психологічні методи базуються на використанні наукових положень соціології та психології і являють собою певні важелі впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на працездатність співробітників відповідних органів публічної влади.  До них належать методи соціологічних досліджень, соціального прогнозу­вання та соціального планування.Універсальними методами діяльності і взаємодії органів публічної влади є пе­реконання і примус. Переконання полягає у здійсненні заходів щодо формування у підвладного суб'єкта власної впевненості в необхідності неухильного й сумлінного виконання управлінських рішень, а примус — у здійсненні цих рішень незалежно від волі підвладних. Залежно від ха­рактеру соціальних регуляторів, що використовуються при цьому, пере­конання і примус можуть мати як правовий, так і позаправовий харак­тер. Позаправове переконання може мати вигляд агітації, пропаганди, морального стимулювання, а позаправовий примус втілюється в захо­дах моральної або корпоративної відповідальності. Правове переконан­ня оформлюється у вигляді нормативних або виконавчо-розпорядчих юридичних приписів, а правовий примус втілюється в заходах попере­дження, припинення або юридичної відповідальності [6].

Учені по-різному підходять до питання виділення типів взаємовідносин органів виконачої влади і органів місцевого самоврядування. У більшості випадків ці відносини розглядаються у вертикальній і горизонтальній проекціях [15, с. 130]. Класифікація на вертикальні та горизонтальні відносини органів влади здійснюється на основі принципу співвідношення прав і обов'язків учасників відносин. Вертикальні стосунки, в яких один з учасників підпорядкований іншому, складаються між супідрядними суб'єктами, коли один з них наділений повноваженнями впливати на інший, незалежно від волі останнього. Горизонтальні відносини складаються між учасниками, які не підпорядковані один одному. В.В. Мамонова зазначає, що методологія взаємин місцевих органів влади може базуватися на одній із моделей: партнерській, взаємозалежності чи агентській. Партнерська модель передбачає співробітництво шляхом узгодження інтересів, здійснення спільних заходів: відносини будуються на принципах взаємовигідності, відсутності домінування одного з учасників, тобто відсутності підпорядкованості між ними. Модель взаємозалежності означає взаємну залежність дій (рішень, заходів) місцевих органів влади й управління. Агентська модель створює умови, коли орган місцевого самоврядування є провідником ідей, які висловлюються державною адміністрацією, тобто її агентом з виконання рішень і завдань [14, с. 152]. Таким чином, при здійсненні взаємодії можна виділити два основних типи структурних зв'язків: координаційні і субординаційні. Аналіз взаємовідносин місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування дозволяє зробити висновок, що тут присутні обидва методи взаємодії, які мають відмінні властивості і характеризують їх як відокремлені, самостійні.

Форми взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розглянуто на прикладі Дергачівського району Харківської області (табл. 1). Аналіз, що проведено дає можливість віокремити таки форми взаємодії як:

Таблиця 1.

Форми взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на районному рівні

№ п/п	Форми взаємодії	Районна державна адміністрація	Районна рада	Міська, селищні та сільські ради
1.	Колегія	Ініціює, організовує	Узгоджує, вносить пропозиції	Беруть участь
2.	Наради	Ініціює, організовує, контролює	Ініціює	Беруть участь
3.	Селекторні наради з керівниками підприємств, міським,селищними, сільськими головами, депутатами районної, міської, селищних та сільських рад	Планує, організовує	Узгоджує	Подають пропозиції
4.	Семінари міського, селищних та сільських голів, навчання депутатів міської, селищних та сільських рад	Планує, узгоджує, організовує	Планує, організовує	Подають пропозиції, оцінюють результати одержаних знань
5.	Навчання міського, селищних та сільських голів в центрі підвищення кваліфікації державних службовців при обласній державній адміністрації	Організовує	Погоджує	Беруть участь
6.	Сесії	Ініціює	Ініціює планує, організовує	Беруть участь
7.	Заслуховування звітів	Ініціює, організовує, контролює	Координує, контролює	Беруть участь
8.	Перевірки	Організовує, контролює, аналізує, узагальнює	Координує	-----
9.	Складання планів заходів по благоустрою	Планує, затверджує	Затверджує	Організовує
10.	Особистий прийом громадян	Планує, організовує	Планує, організовує	Організовує, подає пропозиції щодо залучення відповідних фахівців із тих питань, котрі виникають у населення
11.	„Круглі столи”, „гарячі лінії”	Організовує, ініціює	Організовує, ініціює	Ініціюють, беруть участь
12.	Інформаційні дні	Організовує	Узгоджує	Організовує на місцях

Аналіз інформації, наведеної в табл.1 свідчить про те, що найбільш активним учасником взаємодії місцевих органів влади є районна державна адміністрація, а пасивним – міська, селищні та сільські ради. Причина  полягає в переважанні організаційних методів взаємодії, збереженні суміжної компетенції органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, намаганні державної влади контролювати все, що відбувається в регіоні. Відсутність ресурсів, а також повноважень для вирішення значної частини проблем на місцях призводить до залежності місцевих органів влали (як фінансової, так і управлінської) від центральних органів виконавчої влади, що обумовлює низький рівень зацікавленості місцевого самоврядування в активній діяльності. Декларативність самоврядування на рівні області, району, зумовлена протиріччями нормативної бази, фактичною залежністю і підконтрольністю органів місцевого самоврядування державним адміністраціям та ставленням до своїх повноважень голів, депутатів місцевих рад, що не усвідомлюють межі між державним та недержавним (представницьким) управлінням.

Районній раді відводиться роль «координатора» взаємовідносин, але не маючи правового підґрунтя вона не може здійснити покладене на неї завдання. Висока централізація влади обумовлює пріоритет стосунків підпорядкування і слабкий зворотній зв’язок. Така ситуація певною мірою підтримується низькою активністю територіальної громади, яка теж не бере практично участь у вирішенні місцевих питань і поки ще не визнає себе повновправним суб’єктом місцевого самоврядування. Сьогодні у більшості цивілізованих країн спостерігається тенденція децентралізації державного управління, збільшення впливу на суспільні процеси громадських організацій та органів місцевого самоврядування. Це обумовлено підвищенням рівня освіченості, правової, управлінської і загальної культури населення, досконалістю нормативно-правової бази, яка дозволяє вирішувати питання місцевого значення за мінімальним втручанням органів державної влади [7]. Успішна ефективна взаємодія органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування є важливою складовою вирішення актуальних питань місцевої політики та соціально-економічного розвитку регіону.

Взаємодія органів державної влади та органів місцевого самоврядування має базуватися на таких принципах: законності; гласності; взаємної відповідальності та динамічності; ініціативної ролі органів місцевого самоврядування; повної незалежності суб’єктів взаємодії у використанні правомірних засобів та методів управління; розмежування функцій та відповідальності; визначення обсягу та меж повноважень; самостійності кожного суб’єкта взаємодії в межах їх повноважень; консенсусу при вирішенні питань спільного ведення і делегованих повноважень; забезпеченості фінансовими та матеріальними ресурсами при реалізації питань, що потребують спільного вирішення [12, с. 91].

У перспективі систему регіональної влади необхідно реформувати не стільки в напрямі розподілу повноважень, скільки в напрямі радикальної зміни в самій системі організації публічної влади на місцевому й регіональному рівнях, що супроводжується зміною юридичної природи обласних і районних рад, створенням виконавчих органів обласних і районних рад, зміною статусу обласних державних адміністрацій. При цьому доречно використати позитивний досвід організації регіональної влади у європейських країнах, зокрема модель адміністративного устрою і структуру регіонального адміністрування у Франції, Італії та Польщі, які досягли суттєвих успіхів на цьому шляху протягом 70-90-х років XX ст. [3, c. 118].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку: Узагальнення результатів дослідження щодо форм і методів взаємодії органів державного управління та місцевого самоврядування дає можливість зробити такі висновки.

 Без розв’язання однієї із головних проблем – налагодження дієвих механізмів взаємозв’язку, співпраці і чіткого розмежування повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, найкращі форми і методи взаємодії органів державного управління та місцевого самоврядування будуть недієвими. Окремі положення законів України «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні» не можуть забезпечити створення дієздатної системи розподілу повноважень та відповідальності на місцях і мають низку недоліків. З метою гармонізації взаємовідносин потрібно внести відповідні корективи до законодавчої бази, які дозволять вирішити низку важливих ключових питань, зокрема:

- врегулювати процесс делегування повноважень, визначити відповідальність за невиконання, закріпити систему контролю та встановити порядок розгляду спірних питань, що виникають у ході реалізації делегованих повноважень;

- визначити механізм взаємодії між органами місцевого самоврядування і  органами державної влади на місцях, розмежовувати їх компетенції та наблизитись до розумної децентралізації державної влади;

- встановити основні методи та форми взаємодії державних і місцевих органів влади для ефективного вирішення питань державного і місцевого значення, управління процесами економічного і соціального розвитку регіону в інтересах населення;

- регламентувати міжбюджетні відносини між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, організаційну та інформаційну взаємодії;

- розмежувати сфери компетенції та повноважень органів місцевого самоврядування різних рівнів;

- чітко визначити предмети відання органів державної влади та місцевого самоврядування, питання, які потребують їх спільного вирішення, порядок наділення органів місцевого самоврядування державними повноваженнями.

Подальше вдосконалення форм і методів взаємодії місцевих держадміністрацій і місцевого самоврядування має відбуватися в межах адміністративної та територіальної реформи за напрямами, передбаченими Державною стратегією управління місцевим і регіональним розвитком.

 Список використаних джерел

1.        Авакьян С. А. Правовое регулирование деятельности Советов (Конституционные основы, теория, практика) / С. А. Авакьян. – М. : Юрид. лит., 1980. – 175 с.

2.        Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. — М.: Омега-Л, 2004. - С 250.

3.        Борденюк В. Діалектика співвідношення самоврядування, місцевого самоврядування та державного управління // Право України, 2002., № 12. – С. 118-122

4.        Веніславський Ф. В. Конституційно-правові основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади в Україні : дис. канд. юрид. наук / Ф. В. Веніславський. – Х., 2000. – 215 с.

5.        Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. — К.: Знання-Прес, 2003. — 343 с — (Вища освіта XXI століття).

6.        Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. С. Г. Серьогіної. — X.: Пра­во, 2005. - 256 с.

7.        Державне управління як єдність діяльності та відносин: [монографія] / Н.М. Мельтюхова. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр». 2010. – 204 с.

8.        Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. // ВВР України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

9.        Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р. №586 - XIV // ВВР України. – 1999. – № 20-21. – Ст. 190.

10.    Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самовря­дування в Україні: Підручник / За ред. Я. Ю. Кондратьева. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 42; Муніципальне право України: Підручник/За ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. - К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 191.

11.    Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К. : Юрінком, 1997. – 80 с.

12.    Корж В. П. Форми взаємодії органів місцевого самоврядування з правоохоронними та іншими державними органами / В. П. Корж, І. М. Мінаєва // Державне управління та місцеве самоврядування : тези VIIІ Міжнар. наук. конгресу, 27 – 28 березня 2008 р. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2008. – С. 90-91.

13.    Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. — К.:Атіка, 2003. - С 369.

14.    Мамонова В.В. Взаємодія органів місцевої влади та управління як умова соціально-економічного зростання /В.В. Мамонова// Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр.: у 2 ч. – Х. : Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”,2002. – № 2 (13). – Ч.ІІ. – с.152.

15.    Нижник Н. Р. Види державно-управлінських відносин / Н. Р. Нижник // Державне управління: теорія та практика. – К., 1998.

16.    Теория государства и права : курс лекций / под ред. М. Н. Марченко. – М. : Зерцало, 1997. – С. 143.