Тематичний напрям 3.

Тематичний напрям 3.

 Механізми державного управління регіональним економічним розвитком

Мороз Володимир Михайлович,

кандидат наук державного управління, доцент,

докторант кафедри економічної теорії і фінансів

Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України  

ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ ЕФЕКТИВНОСТІ ВЗАЄМОДІЇ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ТА РИНКУ ПРАЦІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ (УКРАЇНА – ЛАТВІЯ) 

Потужний розвиток соціально-економічних відносин в Україні обумовив радикальні перетворення всієї інституціональної системи країни, у тому числі і тієї її частини, яка безпосередньо пов’язана з управлінням розвитком трудовими ресурсами. Сучасна практика розбудови інституціональної архітектоніки України та загальносвітові інтеграційні процеси, вимагають від суб’єктів державно-управлінських відносин принципово нового підходу до формування напрямів національної політики щодо процесу формування, використання та розвитку трудових можливостей населення країни. У проекті Закону України про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2012 рік та основні напрями розвитку на 2013 і 2014 роки (№ 9159 від 15.09.2011) визначено, що головні зусилля у відповідному періоді будуть спрямовані на закріплення економічного зростання на основі його інноваційно-інвестиційної складової, справедливої оплати праці та повноцінного відтворення робочої сили та задіяння стимулів до збільшення доходів громадян шляхом підвищення продуктивності праці для досягнення головної мети розвитку – підвищення добробуту громадян [2]. Виконання цього складного та відповідального завдання не уявляється можливим без суттєвого підвищення якості трудових ресурсів. Трудові ресурси є однією з найважливіших складових ресурсного потенціалу на всіх рівнях господарювання. Отже, проблематика, зміст якої пов’язано з обґрунтуванням теоретико-методологічних засад і концептуальних підходів до державного адміністрування розвитку трудового потенціалу суспільства, формування та використання його якісних та кількісних характеристик, є актуальною та такою, що потребує на відповідне вирішення.

У межах цієї публікації, ми хотіли б звернути увагу на деякі особливості у характеристиці трудового потенціалу, формування і розвиток якого відбувався у межах національної інституційної системи України, в контексті їх порівняльного аналізу з особливостями прояву трудового потенціалу, формування і розвиток якого відбувся у інституціональній системі Латвії. Безумовно, існуюче обмеження обсягу даної публікації не дозволяє нам презентувати науковій громадськості весь спектр порівняльних характеристик, а тому вважаємо за можливе зупиниться лише на деяких з них.

У якості джерела для порівняння характеристик системи трудового потенціалу України та Латвії були використані результати соціологічного дослідження, яке було організовано і проведено автором. На території України анкетування «Оцінка рівня розвитку трудового потенціалу особистості» було здійснено за безпосередньою участю кафедри педагогіки і психології управління соціальними системами Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» (НТУ «ХПІ»). Контрагентом на території Латвії виступила кафедра менеджменту Інституту транспорту та зв’язку (Transport and Telecommunication Institute). Анкета була складена з прийняттям до уваги основних положень теорії та методології соціологічного дослідження [3]. На території України у якості респондентів було опитано більше 300 жителів Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Луганської, Львівської та Харківської областей. На території Латвії у якості респондентів виступило більше 100 жителів Ризького регіону та Даугавпільського краю. Розгорнутий аналіз відповідей респондентів які проживають на території Україні, був нами представлений у відповідному розділі монографії «Мотиваційний механізм стимулювання трудової активності: державно-управлінський аспект» [1, с. 82–126].

Одним з найбільш цікавих напрямків у межах порівняльного аналізу відповідей респондентів з України та Латвії, в контексті тематики даної конференції, стало з’ясування корисності отриманої у навчальному закладі спеціальності для подальшої трудової діяльності конкретної людини. Результати відповідей респондентів з України та Латвії подано на рисунку 1.

Слід звернути увагу, що на момент проведення опитування 30% респондентів з України і лише 11% респондентів з Латвії працювало за спеціальністю яка була отримана вперше після закінчення навчального закладу (відповідно 70% і 89% респондентів не здійснювали трудову діяльність за фахом, отриманим у навчальному закладі). Можемо констатувати, що система освіти України, в контексті її відповідності запитам ринку (ринку праці), є більш результативною. Разом з тим, така результативність не може бути розглянута як ефективна, адже 70% респондентів з України не використовують отримані професійні знання та навички у межах продуктивної праці, що може бути подано як втрату суспільством частки свого трудового ресурсу, адже трудовий потенціал який не набув своєї реалізації, втрачає економічну цінність, а з часом і соціальну значущість.

Слід звернути увагу, що при порівнянні відповідей респондентів у сегменті «ні, не працюю, але працював раніше» (рис. 1), частка відповідей експертів з України та Латвії співпадає, що свідчить про однакові втрати суспільства від недосконалості системи трудового потенціалу тієї чи іншої країни (майже кожна третя особа, не виявила бажання продовжувати трудову діяльність за отриманою спеціальністю).

Тут ми вважаємо за доцільне навести статистичну інформацію щодо часу роботи тих осіб які отримавши спеціальність здійснювали трудову діяльність за нею протягом якогось часу, але пізніше, обрали інший вид трудової активності. Розподіл відповідей респондентів між відповідними класифікаційними групами подано на рисунку 2.

 

Відповідно до змісту рисунку 2, виявляється, що лише 29% респондентів з України (проти 64 % з Латвії) здійснювали трудову діяльність за отриманою спеціальністю понад 3-и роки. Тут слід звернути увагу, що з одного боку, профорієнтаційна робота серед молоді в Україні не є ефективною (до 3-х років здійснювало трудову діяльність за отриманою спеціальністю 71% респондентів, тобто до кінця адаптаційного періоду (відомо, що повна адоптація людини до нової спеціальності становить 3 роки), лева частка осіб не виявила бажання продовжувати робити за отриманою спеціальністю), а з іншого, інституціональна система щодо використання трудового потенціалу в Латвії є більш досконалою (понад 3-и роки здійснювало трудову діяльність за отриманою спеціальністю 64% респондентів, що свідчить як про більш сприятливі інституціональні умови щодо проходження трудової адоптації молодого спеціаліста).

Повертаючись до змісту рисунку 1, слід констатувати, що частка осіб які ніколи не працювали за отриманою у навчальному закладі спеціальністю серед респондентів з Латвії значно перевищує відповідну частку респондентів з України (59% проти 40%), що у поєднанні з вище наведеними результатами аналізу може свідчити про більш високу ефективність профорієнтаційної роботи в Україні, хоча безумовно, її стан потребує на покращення. Крім того, слід звернути увагу, що сукупна частка респондентів з України, які працюють, або працювали раніше, по вперше отриманій спеціальності, становить 60%. Для порівняння: аналогічний показник для Латвії складає всього 41%, що з нашої точки зору, свідчить про недостатній рівень відповідності ринку освітніх послуг, реальним потребам ринку праці. Приймаючи до уваги вищевикладене, можемо сформулювати такі основні висновки:

1) система державного замовлення на підготовку фахівців у межах української інституціональної системи в цілому є конкурентоспроможною, хоча і не забезпечує достатньої ефективності у використанні трудового потенціалу суспільства;

2) серед респондентів які були опитані на території України, є порівняно велика частка тих осіб, які не здійснюють трудову діяльність за спеціальністю яка була ними вперше отримана після закінчення навчального закладу, що може свідчити, з одного боку, про недостатній рівень в організації профорієнтаційної роботи, а з іншого – про існування проблем з працевлаштуванням молоді, а також створенням належних умов для її адаптації;

3) незважаючи на той факт, що тільки 11% респондентів з опитаних на території Латвії, здійснює трудову діяльність за фахом, яка вперше була отримана після закінчення навчального закладу, загальний рівень розвитку трудового потенціалу у межах інституційної системи Латвії значно перевищує аналогічний рівень, визначений для України, що може свідчити як про недостатній рівень розвитку основних компонент системи праці (суб’єкт праці – засоби праці; праця як процес – праця як вид економічних ресурсів; об’єкт (предмет) праці; результат (продукт праці); середовище (сфера) у межах якої здійснюється трудова діяльність) так і про недостатню якість їх взаємодії;

4) незважаючи на той факт, що частка осіб серед респондентів з України, які отримали спеціальність, але при цьому ніколи не здійснювали трудову діяльність за нею, значно менше ніж аналогічний показник для Латвії (40% проти 59%), стан розвитку системи трудового потенціалу у межах визначеної характеристики, не може бути визнаний задовільним, а отже система моніторингу ринку праці в контексті процесу формування державного замовлення на підготовку фахівців не є достатньо ефективною, що створює передумови для її удосконалення;

5) система профорієнтаційної роботи серед учнівської молоді потребує на суттєве удосконалення, наприклад за рахунок зміни пріоритетів у роботі шкільного психолога з психологічної профілактики, психологічного консультування та психодіагностики на соціально-психологічне забезпечення процесу самовизначення особистості та з’ясуванню її профорієнтаційної орієнтації.

 Список використаної літератури:

1. Мороз В.М. Мотиваційний механізм стимулювання трудової активності: державно-управлінський аспект: монографія / Володимир Мороз – Х.: С.А.М., 2012. – 408 с.

2. Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2012 рік та основні напрями розвитку на 2013 і 2014 роки  [Електронний ресурс] / Проект Закону України № 9159 від 15.09.2011 // Верховна рада України. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=41158

3. Ядов В.А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальності / Ядов В.А. – М.: Омега-Л, 2007. – 567 с.

 

 

Черняк Олексій Юрійович,

Голова Постійної комісії ВР АРК

з питань санаторно-курортного комплексу, туризму та підприємництва 

СТАТУТ СІЛЬСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ ЯК МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ

Як відомо, формальним виразником асоціацій мешканців певних сільських населених пунктів є сільські територіальні громади – первинні суб'єкти публічної влади [3], які правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних повноважень.

Основним правовим актом сільської територіальної гро­мади є іі статут, якій повинен не стільки безпосередньо регулювати конкретні відносини, скільки визначати концептуальні засади взаємовідносин елементів си­стеми місцевого самоврядування, висвітлювати спільну думку громади щодо ключових питань функціонування влади та розвитку села, зрештою забезпечува­ти спадкоємність в цих питаннях, аби реалізовувати його поступовий еволюційний роз­виток у заданому напрямку. Адже саме він є важливою нормативною умовою функціонування сільської територіальної громади та її органів, виступаючи необхідним елементом правової основи муніципальної демократії. Для цього, безумовно, необхідно знати історію як самої територіальної громади, так і традиції здійснення місцевого самовряду­вання та становлення статутного права.

Статут сільської територіальної громади (далі – Статут) потрібний, насамперед, із огляду на те, що його прийняття дасть змогу ліквідувати прогалини у правовій регламентації окремих питань організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні. Зокрема, Статут сприятиме процесу становлення самодостатньої громади, тобто спільноти (а не просто сукупності, як це фактично є сьогодні) мешканців села, об'єднаних необхідністю вирішення спільних питань. Ця проблема сьогодні набуває першочергово­го значення, і її розв'язання значною мірою визначатиме перспективи становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні, перехід від декларування до реального втілення в життя децентралізованої демокра­тичної системи територіальної організації влади.

Сьогодні, виникла потреба юри­дично визначити територію, в межах якої територіальна громада здійснює місцеве самоврядування. Нажаль, ні в Конституції, ні в законодавстві України нічого не сказано про територіальну основу місцевого самоврядування. В Статуті можна було б досить чітко, з посиланням на офіційні документи, закріпити адміністративні межі територіальної громади та розв'язати проблему розмежування повноважень у системі місцевого самоврядування. Особливо важливе значення це має в умовах об'єднання сільських територіальних громад, які мають складну внутрішню структуру, що потребує визначення статусу її складових частин.

Окрім то­го, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», законодавчі акти, що визначають окремі повноваження органів місцевого самовряду­вання, і законодавство про місцеві вибори належним чином не врегулюва­ли низку важливих питань організації життя сільських територіальних громад. Як слушно зауважив у своєї роботі «Статут територіальної громади як основа організації муніципального управління» Г. Монастирський, ці питання зокрема, стосуються: статусу ко­мунальної власності; бюджетних та міжбюджетних відносин; організації та діяльності органів самоорганізації сільського населення; різних форм безпосередньої участі жителів у здійсненні завдань та функцій місцевого самоврядування; відносин органів та посадових осіб місцевого самоврядування з відповідними місцевими органами державної влади та їх посадовими осо­бами; організаційних форм взаємодії різних сільських територіальних громад, їх співробітництва у реалізації спільних проектів; соціального і правового захисту муніципальних службовців тощо. Всі ці питання можуть бути значною мірою врегульовані в Статуті. На думку Г. Монастирського, и з цим неможна не погодитися, статут територіальної грома­ди має відповідати критеріям реальності (відповідати законо­давству, врегульовувати наявні в ньому протиріччя); політичної нейтраль­ності (забезпечення умов для реалізації сталої, послідовної місцевої політики); системності підходів (за структурою); креативності (поєднання «жорсткості» адміністрування з «гнучкістю» управління) [5].

Як відомо у діючому законодавстві вимоги до статуту територіальної громади не виписані. Однак у проекті Муніципального Кодексу України п’ята глава присвячена статутам територіальних громад: їхньому змістові, порядкові прийняття і реєстрації [2], хоча Муніципальний Кодекс на сьогоднішній день не прийнятий, але нормами, закладеними в ньому, на наш погляд, користуватися можна вже сьогодні – якщо розглядати їх як норми методичного плану.

Важливим є питання щодо юридичної сили статуту територіальної громади. Чимало авторів схиляється до думки, що статут територіальної громади як основний акт локальної саморегуляції, з яким співвідносяться інші акти, рішення і дії місцевого самоврядування, повинен мати найвищу юридичну силу серед актів, що видаються в системі місцевого самоврядування (як безпосередньо населенням, так і особливо органами та посадовцями місцевого самоврядування). Деякі автори взагалі розглядають статути як різновид актів кодифікаційного значення [1]. Слід зазначити, що ця проблема потребує свого вирішення не лише на теоретичному рівні, а й має знайти своє обов’язкове закріплення на рівні закону, зокрема, внесення відповідного доповнення до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Адже, наприклад, відповідно до ч. 3 Ст. 24 цього Закону, що встановлює перелік правових актів, якими мають керуватися у своїй діяльності органи місцевого самоврядування, статут громади взагалі не згадується. Він має бути достатньо стабільним, тобто не змінюватися упродовж тривалого часу, що певним чином сприяло б стабільності соціальних взаємодій на території. Це має забезпечуватися відповідною процедурою внесення доповнень і поправок, зафіксованою в тексті документа. Внесення змін до статуту можливо лише шляхом винесення змін на референдум.

В Статуті обов’язковим повинен бути розділ, що стосується прав членів громади. Зрозуміло, що права громадян України, закріплені в Конституції, але вони повинні бути чітко регламентовані на місцевому рівні і особливо в статутах громад. Коли конституційні права громадянина конкретно прописані в статуті поряд з чітко визначеною відповідальністю місцевих посадовців за їх невиконання. Тоді кожен член сільської громади буде впевнений, що його проблема не залишиться без розгляду та відповіді.

Важливим моментом демократичного правління є звітність влади перед громадою за конкретно зроблену роботу та відповіді на конкретні запитання, які хвилюють громаду. Тоді статут з формального документа дійсно має шанс перетворитись на невід’ємну частину суспільно-політичного та правового життя членів сільської громади. В Статуті також повинно бути закріплено положення про щорічний звіт сільського голови. В нього можуть бути включені наступні показники: демографічний показник, смертність-народжуваність; рівень зайнятості населення; виконання норм бюджету; рівень цін на продукти першої необхідності, в порівнянні з іншими сільськими громадами; фінансування галузі охорони здоров’я; рівень захворюваності; питання транспорту та стану доріг на території громади; громадського транспорту та цін на проїзд у ньому; криміногенна ситуація в громаді, рівень злочинності, кількість розкритих справ; містобудівництва, кількості введеного за рік в експлуатацію житлових будинків; освіти та культури тощо.

Ураховуючи, що Статут є складним нормативно-правовим актом, вважаємо, що до його розробки, передусім, мають залучатися науковці – спеціалісти в галузі місцевого самоврядування. Сходячи з того, що кожна територіальна громада є унікальним неповторним явищем, у її розробці обов’язково мають брати участь представники місцевого населення (депутати сільських рад; члени сільської територіальної громади, які не лише добре знають специфіку місцевого життя, історичні, культурні, етнонаціональні особливості та традиції своєї громади, а які мають необхідну освіту – юридичну, економічну, соціологічну тощо) [4, с. 24-35].

Заслуговує уваги пропозиція одного із провідних спеціалістів в галузі розробки статутів А. Ткачука, якій свого часу, запропонував структуру статуту територіальної громади, до складу якого повинні війти: адміністративний розподіл, склад громади; структура самоврядування для цієї території, що включає наявність представницького органа громади, органів суспільного самоврядування і т.п.; повноваження місцевої ради щодо формування виконавчого органу, порядок призначення посадових осіб, проведення конкурсів на заміщення вакантних посад, інші кадрові питання; регламент роботи ради в частині діяльності депутатів, порядку підготовки питань на розгляд сесій рад, можливості участі в їхніх засіданнях представників громадськості; порядок відшкодування витрат депутатам за роботу в органах самоврядування; порядок висвітлення в засобах масової інформації або оповіщення про прийняті радою рішення, а також порядок одержання громадянами відповідної території копій прийнятих рішень; особливості проведення міських виборів, міських референдумів, дорадчих опитувань громадян і принципів реалізації народної ініціативи, внесення петицій: організація суспільних слухань, порядку припинення повноважень ради з ініціативи громадян відповідної територіальної громади тощо [6].

Статут повинен бути документом не сільської влади і навіть не місцевого самоврядування, а сільської територіальної громади. В той же час, це вимагає виділення в структурі статуту спеціальної глави, що повинна бути присвячена сільської територіальної громаді і грати в статуті головну роль.

Важливою запорукою добробуту сільської територіальної громади є її економічний розвиток, який забезпечує належну зайнятість працездатного населення, зростання надходжень до місцевого бюджету і відповідний благоустрій громади, розвиток її інфраструктури та системи послуг. Звичайно, не всі сільські громади в Україні мають однаковий потенціал розвитку – території, основні фонди, кваліфіковану робочу силу, транспортну мережу, водні та енергетичні ресурси тощо. Однак ефективне використання навіть обмеженого потенціалу може принести сільській громаді значні вигоди.

Список використаних джерел

1.    Батанов О. Питання розробки та прийняття статуту територіальної громади // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1066

2.    Кодекс законів про місцеве самоврядування в Україні (Муніципальній кодекс України) : проект від 13 грудня 2000 року № 6287 // http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2000_12_13/J628700A.html#

3.    Коваль Г.В. Сільські територіальні громади як первинні суб'єкти місцевого самоврядування //  http://bibl.kma.mk.ua/pdf/naukpraci/politics/2009/122-109-11.pdf

4.    Місцеве самоврядування та статутне право в Україні: збірка матеріалів. - Чернігів: Чернігівські обереги, 2003. - 194 с.

5.    Монастирський Г. Статут територіальної громади як основа організації муніципального управління // http://ukrhromada.org/uploads/tinymce/terytor_gromady.pdf

6.    Чи потрібні статути територіальних громад // http://staravolyn.org.ua/articles/local-evolution/statut-terytorialnoji-gromady/